Бути Україні науковою державою, якщо інженер із Білої Церкви, товариш Олександр Сасовський, перестане писати про українську науку

Випадково прочитав у газеті «2000» статтю колишнього інженера, а нині «вченого»-журналіста Олександра Сасовського про стан української науки (2009, № 1-2 (445), http://www.2000.net.ua/c/61171). Стаття «білоцерківського науковця» у мене, хто все своє життя, починаючи зі шкільних олімпіад, присвятив академічній науці, викликала почуття відрази до чогось неохайного, непрофесійного, щедро присмаченого давно призабутими рекламними стереотипами радянського зразка. Схоже на те, що товариш інженер Олександр Сасовський або ніколи не знав правди про українську академічну науку, або просто не хоче її писати. Чи може інженер, який не має кандидатського ступеня, досвіду роботи хоча б у середній ланці наукової установи, системно аналізувати стан справ в Академії наук за нинішніх українських реалій? Очевидно, що ні. Запитання друге: чи взагалі працював видатний білоцерківський учений О. Сасовський у системі Академії наук? Схоже на те, що також ні.
     Досить простий пошук у Google виявив, що Олександр Миколайович Сасовський є штатним журналістом тижневика «2000» у Білій Церкві. В одному зі своїх матеріалів він писав: «... Я раніше працював у НДІ, який вивчав питання безпеки та охорони праці...» (http://www.ukrrudprom.com/digest/rud220708pro.html). Наскільки мені відомо, в системі Академії наук УРСР науково-дослідного інституту такого профілю не було. Додатковий пошук у Google показав, що вчений О. Сасовський не має жодної наукової публікації українською, англійською чи російською мовою, останню, до речі, він так палко захищає на шпальтах тижневика «2000». Цей факт свідчить про те, що майбутній фахівець зі стратегічного розвитку української національної науки, товариш інженер О. Сасовський, не працював у згаданому вище НДІ. Кожний академічний науковець у ті далекі часи знав, на якому «високому» рівні була наука в радянських НДІ з питань охорони праці. А от чи знають молоді українські науковці, як насправді жилося та працювалося молодим інженерам 80-х років в Академії наук УРСР?
     Начитається молодь усіляких дурниць ученого-інженера впереміж із витягами із «постановлений ЦК КПСС о развитии и укреплении советской науки» і, дійсно, почне вірити в ці нісенітниці. Це і спонукало мене поділитися своїми спогадами та деякими думками про академічну науку в Україні. Хочу підкреслити, що я не пишу ні про перспективи розвитку, ні про реформування Академії, я просто хочу розвіяти деякі міфи.
     Товариш О. Сасовський плідно попрацював, його стаття «Не быть Украине научной державою» значна за обсягом – майже на сторінку тижневика «2000». Якщо коротко, то суть цієї еклектичної суміші всіляких дурниць і вигадок радянського зразка ґрунтується на одній тезі – наука в Радянському Союзі процвітала. Із проголошенням незалежності України почалися всі її біди та проблеми. Майбутнього українська наука не має. Одним словом, «come back in USSR».
     Нісенітниця номер один про «достаточное и равноправное финансирование советской науки». Цитуємо О. Сасовського: «Для этого выделялось достаточное финансирование, работала одна из лучших в мире систем по обеспечению прикладной и фундаментальной науки необходимыми материально-техническими и информационными материалами, готовились молодые перспективные кадры. И никто не делил тогда науку на украинскую, казахскую или эстонскую, это нынешние периферийные политические лидеры в своих удельных вотчинах время от времени обожают порассуждать о национальной науке, особенно исторической, как о самой передовой и перспективной.»
     Ділили, товаришу О. Сасовський, ще і як ділили на галузеву, академічну, таку, що працює на оборону, і таку, яка не потрібна ні обороні, ні державі. Усі ці «різновиди» радянської науки відрізнялися відповідно і розмірами фінансування та зарплат науковців. Це Ви повинні пам’ятати, товаришу інженере О. Сасовський, як колишній співробітник радянського НДІ. Водночас у фінансуванні російської, української та казахської «національних наук» були величезні диспропорції, які спричинялися не російським великодержавним шовінізмом, а власне, самою радянською системою розподілу коштів. Центральний науковий центр отримував найбільше, республіканські – менше, периферійні – що залишилось.
     Наприкінці 80-х років я навчався в аспірантурі Новосибірського інституту біоорганічної хімії СВ РАН СРСР. Цей інститут був забезпечений прекрасним іноземним обладнанням, комп’ютерами, мав практично необмежені квоти валюти на закупівлю реактивів, доступ до закордонної наукової літератури. Науковці з українського Інституту молекулярної біології та генетики АН УРСР не мали доступу до наукової інформації, можливості купувати іноземні реактиви в потрібній кількості, не були забезпечені сучасними приладами. Мої старші колеги розповідали, що московський Інститут біоорганічної хімії, очолюваний членом ЦК Ю.А. Овчинніковим, отримував стільки валюти на придбання обладнання та реактивів, скільки вся Академія наук України.
     Нині, на превеликий жаль, радянська система розподілу коштів значною мірою збереглася. Проте так, як і на Заході, державне фінансування повинно лише мінімально забезпечувати коштами наукові підрозділи, решту грошей науковці повинні заробляти на конкурсній основі через так звану систему грантів. Такі національні українські фонди вже існують, водночас українські вчені мають змогу подавати проекти до європейських, американських і змішаних українсько-західних наукових фондів. Якщо ви переконаєте фонд, що ваші дослідження актуальні, відповідають його науковій тематиці, що ви кваліфікований учений, який має публікації в наукових журналах із високим індексом цитування, то отримаєте фінансування. Це дасть вам змогу купувати будь-яке обладнання, сплачувати співробітникам пристойну заробітну плату. Лабораторій із грантовим фінансуванням, товаришу О. Сасовський, в Україні багато. Показово, що вони розташовані не лише в Києві, а і в Харкові, Донецьку та інших українських наукових центрах.
     Нісенітниця номер два про галузеві НДІ. У своїй статті, полемізуючи з академіком В. Локтєвим, інженер із техніки безпеки О. Сасовський пише: «... Не могу также согласиться с сетованиями автора (В. Локтєва, прим. С. Ярмолюка), что в исчезновении целой системы прикладных НИИ виновато только украинское государство… Именно Академия наук, г-н Локтев, во многом виновата в том, что исчезла отраслевая наука и центры ее сосредоточения – отраслевые НИИ».
     Гадаю, товариш інженер повинен знати, що в радянські часи так звані галузеві НДІ не належали до системи Академії наук, і що звинувачувати академіків НАН України в тому, що у смутні дев’яності роки вони не підтримали, а розвалили систему прикладних НДІ, дуже і дуже дивно. Як можна розвалити чи зберегти те, що тобі не належить? Принагідно хочу зазначити, що ці ж академіки зберегли свої академічні інститути, наукові школи, «потрьопані в боях» наукові колективи.
     Причина розвалу галузевих НДІ полягає в іншому, товаришу О. Сасовський, насамперед у структурних змінах, що відбулися в усіх республіках колишнього СРСР. В одній із своїх заміток Ви писали: «... Був на аналогічному підприємстві, яке розташоване в центрі міста Риза, це в Німеччині...». Якщо Ви не лукавите і дійсно там були, то повинні знати, що так звана галузева наука на Заході зосереджена в основному на приватних фірмах, її фінансують приватні власники, щоб отримати прибуток. Чому українська держава повинна на наші з вами податки фінансувати майбутні прибутки наших магнатів? У Радянському Союзі, товаришу вчений-інженере, були державні заводи і, відповідно, була державна галузева наука, яка їх обслуговувала.
     Держава повинна розвивати так звану академічну науку, оскільки ніхто із приватних власників не вкладатиме гроші у справу, яка даватиме прибуток через двадцять або тридцять років. Окрім того, академічна наука є джерелом кадрів і знань для національного бізнесу. Наприклад, коли років десять тому в Києві почали засновуватися фірми із ДНК-діагностики, майже всі вони спочатку черпали кадри та знання з академічного державного Інституту молекулярної біології та генетики.
     Держава повинна підтримувати так звану науку з контролю якості життя своїх громадян. Вона має фінансувати наукові установи, де розробляють методи контролю якості продуктів, води, повітря, слідкують за безпекою праці. Хочу Вас запевнити, товаришу О. Сасовський, що українська держава зберегла відомчу наукову установу, в якій Ви, можливо, працювали. Нині вона називається «Національний науково-дослідний інститут промислової безпеки та охорони праці». Може, повернутися Вам в рідну установу і попрацювати за спеціальністю на благо українських громадян, а не писати для них байки- нісенітниці про неперспективність розвитку української національної науки?
     Нісенітниця номер три на «волне национализма». «...УАН десятилетиями накапливала проблемы, о которых не принято было распространяться, в научной среде было мало места новациям, зато в последние десятилетия здесь расцвели невежество, подхалимаж и кумовство. Особенно это было заметно выпускникам московских, ленинградских, томских, других российских вузов, где, в отличие от Украины, научная и преподавательская деятельность сопровождалась большим раскрепощением мысли, спокойными и добрыми человеческими отношениями, уважением научного авторитета без подобострастия и заискивания...»
     У 1979 році я прийшов на роботу в рідний ІМБіГ відповідно до процедури, яка в ті часи називалася «розподіленням». Цікаво, як Ви, товаришу Сасовський, потрапили на роботу у свій НДІ з питань безпеки праці? Чи закінчували в ті часи ВНЗ? Чи, може, за Вас цей науковий опус написав хтось інший? Молодий журналіст, який не розуміє суті такого радянського феномена, як «розподілення»? Хочу Вас запевнити, молодий і перспективний журналісте, що ідеологічний відділ ЦК КПРС чітко слідкував за тим, щоб випускники українських вузів їхали в Сибір або інші російські провінції, а російські випускники – в Україну й азіатські республіки. Тому писати про локальну концентрацію національних кадрів – велика дурниця. Серед українських академіків і докторів наук багато випускників російських вузів, через те можна вважати, що «большое раскрепощение мысли, спокойные и добрые человеческие отношения» гарно вкорінилися на українському ґрунті.
     Нісенітниця номер чотири про фінансування науки в незалежній Україні. «Конечно, слабое финансирование науки негативно сказывается на ее результатах, однако не стоит забывать: теория относительности Эйнштейна появилась при помощи одних «мысленных экспериментов», как называл это сам физик, когда в работе он использовал лишь чернила, ручку, бумагу и трубку».
     Вибачте, товаришу Сасовський, але Ви лукавите. Я впевнений, що в газеті Вам заплатили зовсім не «мысленный», а конкретний матеріальний гонорар за цю низькоякісну статтю. А науковці, на Ваш погляд, повинні «мысленно» уявляти, що вони отримують хорошу зарплату?
     Якщо серйозно, то подібні висловлювання свідчать про повне нерозуміння сучасних тенденцій світової науки, що ґрунтуються на прискореному розвитку нано- і біотехнологій. Ці так звані високі технології вимагають величезних фінансових вкладень і висококваліфікованих, а значить, із хорошою зарплатою, кадрів. Хочу Вас засмутити, товаришу вчений-інженере, але для цих технологій фахівці Вашого профілю з «мысленных» експериментів не потрібні.
     Нісенітниця номер п’ять. Цитую товариша О. Сасовського: «Мачеха Украина распорядилась таким богатством в лучших традициях народных героев «Кайдашевой семьи», выкорчевывая из голов людей русский язык, а вместе с ним доступ к лучшим образцам мировой художественной, научной, технической литературы. И произошло все это тоже с молчаливого согласия и при непосредственном участии Академии наук Украины. Так что требовать от научных работников соответствия их исследований общемировым стандартам и тенденциям, как этого хочет академик Локтев, уже неуместно – и время ушло».
     Товаришу інженере О. Сасовський, у НДІ з охорони праці, де Ви працювали, знання російської мови було дійсно критичним. «Наукова діяльність» Ваших колег полягала в переписуванні (плагіаті) нормативів та інструкцій, розроблених російськими науковцями. Мова ж серйозної академічної науки – англійська, це і є ті «соответствия их исследований общемировым стандартам и тенденциям», які Вам, шановний «науковце», не знайомі. Академік Локтєв хоче, щоб якомога більше праць українських учених було опубліковано у престижних, із великим індексом цитування англомовних виданнях, там, де зможуть з ними ознайомитися вчені всього світу. Гордість будь-якого серйозного академічного вченого – це його англомовні статті у провідних світових наукових журналах, а не праці російською чи українською мовами.
     У національному науковому процесі важлива роль відводиться національній мові, у нашому випадку – українській. По-перше, українська мова повинна використовуватися в підготовці наукових кадрів. Молодого науковця простіше навчити писати наукові статті, тези, проекти українською, ніж англійською. По-друге, є широке коло читачів, які досконало не володіють англійською, для них науковець повинен писати наукові та науково-популярні статті національною мовою. Це вчителі та викладачі вищих навчальних закладів, агрономи, працівники медичних і виробничих лабораторій і т.д. Третє і найважливіше: українська мова сприяє національному, патріотичному вихованню молодих учених. На мій погляд, наука повинна бути інтернаціональна за змістом і глибоко національна за своєю сутністю, за своїми носіями – вченими. Ця формула дає змогу національним ученим завдяки володінню англійською мовою, участі в міжнародних наукових конференціях, стажуванню за кордоном знайомитися зі світовим науковим доробком і застосовувати ці знання для розвитку своєї країни. Ця закономірність спрацювала спочатку в Японії, потім – у Кореї та Китаї. Її порушення негативно впливає на національний науковий процес, зокрема загострює так звану «утечку мозгов».
     Нісенітниця номер шість про «утечку мозгов». «Несколько слов о пресловутой «утечке мозгов», на которую очень часто ссылаются многие наши ученые, видя исключительно в ней источник всех бед науки… Полагаю, это обычная спекуляция на проблеме бедственного положения науки. Не было и нет в украинской науке внешнего оттока мозгов, когда выдающиеся ученые покидают страну и работают во благо зарубежных корпорацій…Такого уровня ученых за последние десятилетия украинская наука просто не вырастила, и рынок научных услуг за рубежом (прежде всего США) пополнялся в основном учеными из Пакистана, Индии, Египта, Китая, России и других стран, и об этом не может не знать автор…»
     Можливо, учений-інженер Сасовський і не знає, а мені відомо, що в Інституті молекулярної біології та генетики на початку 90-х років працювало близько 300 наукових співробітників, за останні роки понад сто з них виїхало за кордон, переважно до Західної Європи, США і Канади.
     Шкода, що мої колеги не прихопили із собою видатного вченого О. Сасовського, який пише: «Почему-то г-н Локтев не привел ни одного случая, когда ученый из Украины где-то там, в Силиконовой долине или в Оксфорде, работая на другое государство, сделал замечательное научное открытие, потрясшее мировое сообщество». Товариш інженер О. Сасовський і відкрив би, і потряс би. Як свого часу потряс мешканців Білої Церкви, коли написав, що викиди металургійного комбінату будуть абсолютно нешкідливі для їхнього здоров’я.
     По-перше, інтелектуальна еміграція, так званий «brain drain», характерна для всього світу. До США їдуть учені з Європи й Австралії, до США та Європи – вихідці з Індії, Китаю. Особливо потерпають від еміграції наукові установи Росії та України, іде відплив не лише талановитих учених, втрачаються цікаві наукові розробки, винаходи. Зрозуміло, що основна причина еміграції – низький рівень фінансування національної науки, відсутність реформ, які б концентрували кошти, що виділяються, на пріоритетних, потрібних для економічного розвитку країни напрямах. Чи повернуться на батьківщину українські науковці-емігранти, як поверталися у 90-х роках учені Гонконгу, Південної Кореї, коли економічна ситуація в цих країнах покращилася? Очевидно, ні. Що для них Україна, її історія, традиції? Уже на батьківщині багато з них володіють англійською мовою краще, ніж українською. Чи будуть вони так, як австралійські чи індійські вчені, які нині працюють у США, шукати наукові комерційні контракти і розміщати їх в українських наукових установах, вкладати гроші в Україну? Теж ні, поки цього вони не роблять.
     Отже, наука як суспільне явище повинна бути глибоко національною за своєю сутністю і за своїми носіями – вченими.
     Нісенітниця номер сім про інтернаціональність наукових кадрів. «Кстати, японское экономическое чудо сотворила именно интеллектуальная прослойка ученых и инженеров, занимающихся прикладными и в меньшей степени фундаментальными научными исследованиями. В послевоенной, почти полностью разрушенной японской экономике оказались востребованными именно эти люди, которые и построили за два десятилетия ту процветающую страну… И удивляться здесь не стоит, нация постоянно получает государственную высочайшую установку, освященную ежегодной Сорочинской ярмаркой... При этом все участники движения облачены в шаровары и вышиванки. Так что о нанотехнологиях можно забыть надолго.»
     Запевняю Вас, товаришу інженере-психологу О. Сасовський, що японське економічне диво і ґрунтувалося на національній суті. Японські вчені масово не полишали своєї країни, вони відчували себе частинкою свого культурного етносу. І хочу Вас запевнити, що більшість із них досить часто облачається в національні кімоно. Просте запитання: що б зробили японці з японцем Сасовським, якби той в іронічній формі написав про кімоно? Відповідь проста: подібних Сасовських у них просто не існує.
     На мій погляд, наші ярмарки-фестивалі, родинні традиції, свята, народні пісні, художня література, наша пам’ять про Голодомор, Мистецький Арсенал, наша православна релігія виховують національно свідомих українських учених. Щодо нанотехнологій, то пропоную Вам, товаришу Сасовський, освіжити пам’ять, узяти квиток і поїхати до Харкова. Там Ви і знайдете сучасні нанотехнології, про існування яких Ви і не здогадуєтесь.
     І, нарешті, закінчую, цитуючи вченого-інженера О. Сасовського: «Отдельные ученые, как и академик Локтев, еще продолжают играть в эту сладостную затею под названием «потенциальные возможности Украины». Хочу Вам сказати, товаришу вчений, що я теж належу до цих «отдельных ученых», які вірять у майбутнє української національної науки. Я не лише вірю, а й активно працюю, виховую молоді кадри (до речі, ніхто з них не виїхав за кордон), пишу статті лише українською та англійською мовами, маю наукові контракти з біотехнології і, на превеликий жаль, витрачаю особистий час, щоб спростовувати всі ті нісенітниці, які Ви понаписували в такій поважній газеті.