Як нам «обустроїть» Україну без Олександрів Солженіцина та Дугіна і дочекатися Виходу українців з руского міра (неполітичні роздуми учасника українського патріотичного руху)

У 2009 році Дмитро Табачник, ще не будучи міністром освіти і науки, у статті «Галичанские «крестоносцы» против Украины» у тижневику «2000» старанно обґрунтовував тезу, що зоологічні націоналісти галичани, русофоби, ксенофоби та неукраїнці за походженням погано впливають на традиційно російськофільних інтернаціоналістів, «істинних» українців Центральної та Східної України» (http://2000.net.ua/2000/forum/vera/42775). Згодом в ефірі П’ятого каналу вже на посаді міністра Дмитро Табачник заявив, що галичани не такі вже й погані та пообіцяв вибачитися перед ними. У результаті самовпевненої, напористої аморальної політичної гри Дмитро Володимирович отримав довгоочікувану посаду, Росія – проросійського міністра освіти, а українське суспільство – зупинення освітянських реформ і вибух антисемітизму в Інтернеті. Чому ж тоді жодний із ображених галичан не подав на міністра до суду, якщо вважає, що Дмитро Володимирович дійсно образив його честь і національну українсько-галицьку гідність? Чому ми чуємо лише пустопорожні обурливі заяви українських інтелектуалів, читаємо в Інтернеті брудні, антисемітські, безстрашно-анонімні погрози «українських націоналістів» на адресу міністра? Як співав колись Володимир Висоцький: «Евреи, евреи, кругом одни евреи....». І Ющенко єврей…

У березні 2004 року французький уряд Рафарена постановив вирішити свої економічні проблеми за рахунок науки і забрав 30 % кредитів, асигнованих на неї. На знак протесту проти політики, спрямованої на придушення фундаментальної французької науки, 1342 директорів наукових інститутів і 1958 керівників лабораторій одночасно подали у відставку. Скільки українських ректорів вузів написали заяви на звільнення, чи хоча б публічно висловили незгоду з безглуздими і марнотратськими освітянськими антиреформами? Чому це так відбувається і, очевидно, довго ще буде продовжуватись? Та тому, що ми не цивілізована православна Україна, а «страна руского міра», з пострадянською культурною традицією, з аморальним войовничим атеїзмом, де більшість населення, яке називає себе православними, навіть не здогадується про існування Нагірної проповіді Ісуса Христа. Дмитро Володимирович, зразковий православний, кавалер двох орденів Української православної церкви (Московського патріархату), Нагірну проповідь читав і знає, що всі його діяння буде оцінювати не Печерський районний суд м. Києва, а Господь на Страшному суді. «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує», шановний двічі орденоносцю Дмитре Володимировичу.

Уперше тезу про особливу роль галичан в українізації «корінних росіян» Центральної та Східної України озвучив у 1990 році Олександр Солженіцин у програмовій статті «Как нам обустроить Россию», де обґрунтував необхідність існування Великої Росії в складі Росії, України та Білорусії. Наголошуючи, що «…дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов, соответствующих гамме геополитических и этнокультурных реальностей», войовничий євразієць Олександр Гелевич Дугін намагається позбутися в’їдливих галичан, локалізувавши їх в окреме гетто на основі плану федералізації України (http://www.csi.org.ua/www/?p=1229). Важко повірити, що доктор історичних наук Дмитро Табачник поділяє утопічну тезу російських мислителів. Згадуються рядки відомої пісні Володимира Висоцького: «Если в кране нет воды – значит выпили…». Галічанє?.. Хто ж тоді українські козаки? Що в такому разі робити з «націоналістичною» Холодноярською республікою, що існувала на території Черкащини в 1919-1920 роках? Євразійці, очевидно, і не здогадуються, що перші загони УПА були створені не в Галичині, а в поліському Олевську Житомирської області. Олександр Гелевич, блискучий гуманітарій, знавець дев’яти мов, теоретично повинен знати, що основа літературної української мови – не галицький діалект, а полтавський, тобто північно-східної частини країни, що на кордоні з Росією. Таких фактів можна навести безліч.

Не складно зрозуміти, з якою метою проштовхують у свідомість пересічних українців цю безглузду нісенітницю про галичан освічені російські та українські інтелектуали-рускомірці? Відповідь спробуємо знайти у Дугіна: «…самостоятельное существование Украины может иметь смысл только в качестве «санитарного кордона», так как противоположные по геополитической ориентации элементы не позволят этой стране целиком присоединиться ни к восточному, ни к западному блоку, т.е. ни к России-Евразии, ни к Центральной Европе. Все это обрекает Украину на марионеточное существование» (http://www.csi.org.ua/www/?p=1229).

У своїй статті «Ретродискусія про українську державу та її державну мову зразка дев’яностих років» я писав: «Схоже на те, що всім нашим цивілізовано-західно-демократичним і деспотично-східно-авторитарним сусідам-державам вигідно мати на території України аморфне, внутрішньо слабо кероване, без національних пріоритетів, корумповане, слабке державне утворення як джерело робочої сили, сировини, продукції екологічно брудних виробництв (велика хімія, металургія) і місце зберігання токсичних речовин». ( evyanostix_rokiv_21_1015)

У цій же статті я обґрунтував тезу, що «…українці в результаті глобальних і довготривалих змішувань різних народів і народностей як нація не мають якихось специфічних генетичних ознак, генетичних варіацій, за якими можна відрізнити «істинного» українця від «неістинного». Для українського населення поняття національності не варто пов’язувати з генетичною ідентичністю, що передається від батька до сина в практично незмінному стані». «Національність «українець» – це, на мій погляд, більшою мірою поняття етнічне, а не расове. Українець ідентифікуються за українською мовою, національною культурою, побутом, набутими звичками, християнською релігією тощо».

Отже, ми повинні остаточно перейти до західних зразків трактування слова «українець», так званого «citizen» (громадянин), і повністю відмовитися від етнічного, національного розуміння цього слова. Отже, українець – це індивідуум, який проживає на території України, мінімально володіє державною мовою як другою, щоб мати змогу вступати в правові зносини з державою, знає та поважає українські звичаї, культуру та історію, є патріотом своєї держави та поважає її національні символи.

Як же зійти з цього пекельного шляху побудови розвинутого руского міра в Україні, убезпечити себе і наших дітей від повільного вимирання на благодатній українській землі? Відповідь проста: українці повинні об’єднуватись в рамках своєї держави на ґрунті спільних державних, бізнесових, професійних, соціальних інтересів, інтересів відпочинку та дозвілля тощо. Спроби об’єднати українців на вузькоетнічних українських засадах приречені на поразку. Окрім того, на початку великого Виходу українців з руского міра етнічні засади є, на мій погляд, шкідливими для формування єдиної політичної української нації.

Хай мене вибачать галичани, але я схиляюсь до думки, що основою українського національного руху на сучасному етапі є російськомовний міський житель, переважно київський. Цей рух жеврів серед вболівальників київського «Динамо» за радянських часів, зріс як екологічний спротив політиці центральної московської влади після чорнобильської трагедії, з часом трансформувався в культурологічний (ТУМ) за сприяння галичан, згодом – у національно-демократичний (РУХ), проте в окремі політичні партії так і не сформувався. Київ переповнений російськомовними інтелектуалами-патріотами, які в повсякденному житті практично не користуються українською мовою, проте легко переходять на українську, спілкуючись з україномовним однодумцем. У 2004 році, власне, ці кияни були авангардом помаранчевої революції, а не націоналісти галичани, що повилазили зі своїх схронів на Майдані Незалежності, у що щиро вірить Олександр Дугін – натхненник рускомірної дезінтеграції, дегуманізації та фізичної деградації українських громадян. Милуюсь вашим фото з гранатометом, вельмишановний Олександре Гелевичу, і спадає на думку таке прислів’я: «Посієш вітер – пожнеш бурю». Рано чи пізно вночі ваші ж послідовники приїдуть в чорних воронках і за вами… за умови повної і остаточної перемоги руского міра «во всьом руском мірє». Мій сумний прогноз підтверджує кандидатська дисертація Дмитра Володимировича з промовистою назвою «Масові репресії на Україні у 2-й половині 30-х – на початку 40-х рр.».

Український патріотичний рух повинен стати максимально аполітичним. За роки правління помаранчевої влади політичний процес в Україні повністю рускоміризувався, став комерційно-цинічним, позбувся будь-яких залишків моралі радянської епохи. Патріотичного виборця, до речі, як і його візаві – виборця, поборника різноманітних проросійських союзів, цинічно використовують політики для досягнення своїх егоїстичних інтересів. Схоже на те, що і надалі будуть використовувати. «Гроші вирішують усе… Прохідне місце в партійному списку кандидатів у депутати місцевої ради можна вторгувати за суму від $25 тис. до $100 тис.», – читаємо в «Українському тижні» від 27.08.2010 № 35 (http://www.ut.net.ua/art/166/0/4258/). Чому ж тоді патріотичний виборець повинен голосувати за партію, патріотичність якої полягає лише в тому, що лідери її публічно говорять українською і хизуються перед журналістами у вишиванках? Очевидно, доцільно на цих місцевих виборах придивитися і до регіонала, і до соціаліста, і до нунсівця та членів різноманітних фронтів та «фронтиків», прочитати їхні біографії, проаналізувати їхні реальні справи та вчинки, оцінити їх як ПАТРІОТІВ свого села, району, міста, області. Чи довго українська політика буде рускомірною, комерційною, аморальною, антиукраїнською? На мій погляд, до болю довго. Політики можуть стати «моральними» лише за однієї умови, коли в суспільстві утвориться так звана критична маса (переважна більшість) істинно віруючих громадян різноманітних конфесій. Ці віряни принесуть мораль в суспільство, і політики будуть вимушені «моралізуватися», розраховуючи отримати голоси більшості виборців. В одній із своїх статей я писав, що у всій Україні домінує так званий «позацерковний» тип православних. «Позацерковність» зумовлена залишками атеїстичної культурної традиції «руского міру» у свідомості українців (http://www.pravda.com.ua/columns/2010/09/3/5351447/). Як наслідок, переважна маса українського населення, вважаючи себе християнами, не дотримується моралі та заповідей християнства в повсякденному житті.

Український патріотичний рух повинен ґрунтувався на засадах християнської моралі. Цей рух повинен публічно відмежуватись від радикальних націоналістичних українських партій, очиститися від антисемітизму, ксенофобії, максимально уникати непродуктивних збройних сутичок з антиукраїнськими євразійцями, рускомірцями та іншими «воїнствующимі» українофобами. Потрібно налагодити цивілізовану співпрацю з культурними російськими, єврейськими та іншими національними громадами в Україні, оскільки войовничий рускій мір спровокував хвилю антисемітизму, русо- та українофобії. Чи можна це зробити через традиційні суспільні засоби комунікації? Очевидно, ні. У переважній більшості рускомірне українське телебачення, що транслює «глибоко моральні» російські бандитські серіали та позбавлені Божої іскри квартальні шоу, не запрошує українських і російських інтелектуалів до розміреної, спокійної дискусії. Проте «націоналіст» Тягнибок частенько мерехтить на телебаченні, щоб настрахати російськомовного українця націоналістичною «заразою» і під шумок згодувати йому другу держросійську мову замість картоплі по шість гривень. Перед виборами особливо жителям Східної України дають підвищену дозу антиукраїнської сироватки, звареної з фашизму, ксенофобії та виняткової ролі титульної нації, щоб голосували, як потрібно, та віртуальну другу державну їли замість реальної дешевої картоплі. Голосували. Чи будуть голосувати?

Організаційними формами патріотичного руху повинні бути не політичні партії, а культурні, бізнесові, професійні, спортивні товариства, товариства з відпочинку та дозвілля. Нині за низької соціальної активності українських громадян заклики до утворення громадських об’єднань, зрозуміло, виглядають утопічними. Проте велику роль у зростанні українського патріотизму може відіграти національний бізнес, стимулюючи споживання власних товарів, згідно з відомим галицьким «Свій до свого по своє». Чому б маленьким українським пивоварням не організувати спільну рекламну кампанію, щось на зразок «Українське живе пиво – найкраще!»? Хочу вас запевнити, що наше пиво дійсно буде найкращим, оскільки німецьке живе пиво просто фізично не можна завозити і масово продавати в Україні. На перший погляд, великі можливості для організації різноманітних патріотичних товариств відкриває Інтернет. Проте Інтернет-простір досить конкурентний, потрібні цікаві ідеї та хороші організатори, щоб пробитися крізь павутину соціальних мереж, зробити так, щоб група людей за інтересами хотіла б зібратися у скверику рідного міста. Відомі мені патріотичні цікаві проекти «Українські науковці у світі» (http://www.usw.com.ua/) і «Гуртом» (http://www.hurtom.com/), на жаль, є лише інформаційними. Як же тоді діяти українцю, який хоче, щоб розбудовувалася його держава, щоб дійсно Україна була сильною, захищала його, його дітей та онуків у майбутньому? Відповідь проста: намагатися більше спілкуватися українською, сигналізуючи своїм співрозмовникам: «Я – українець, я хочу жити в сильній Україні. А ти?» Українська мова повинна стати щось на зразок помаранчевої чи синьої стрічки під час бурхливих подій 2004 року, гуртуючи однодумців-патріотів. І коли таких патріотів буде критична більшість, коли українська мова буде панувати в українському суспільстві, тоді і почнеться великий Вихід українців з руского міра. Довго чекати? Так, довго. Хочеш швидше? Починай сьогодні спілкуватися зі своїми співгромадянами українською.